Передчуття старості

Відео: "Подвійні стандарти"Мода на старість проти гонки за молодістю

Відео: Самотня старість зірок. Хроніки московського побуту

Бабине літо-ранній ранок.
Тепле сонце стікає прозорими потоками з небесної даху і, не зустрічаючи перешкоди, проникає в вир наших очей.
Очі мого друга примружені і іскряться. Ми задоволені, ми майже щасливі.
Нас чекає лісове озеро. Доберемося, розставимо спінінги і поплавки і будемо щасливі остаточно.
Ну, ще б пак, послали на хрін роботу, поточні справи і поїхали на риболовлю.
Любов до неї нас об`єднує.
А ще совдепівське виховання, совдепівське освіту - два слова, які раніше писали з великої літери.
Багаторічна дружба, вік і щось ще майже невловиме.
Долі тільки у нас різні. Звички-характери, імена, зовнішність, але думки частенько збігаються. І відчуваємо, ми якось один і той же, і в бажаннях сильно не відрізняємося: «Тільки б мама не хворіла, і діти радували» 
Так, мало не забув - нам однаково не вистачає розуму і вільного часу.
- Горілку взяв?
- Та ні, в падло, мені було в магазин за однією пляшкою пертися. Ти ж за кермом. 
Дві години шляху і приїхали. Повітря прозоре й свіже, далеко видно Кавказький хребет.
- Ах, какая красота!
- Господи, тільки заради цього варто було б народитися.
Проходимо пролісок опалого листя чимало, і вони м`які, не шарудять.
Ех, пройтися б босоніж по цим зелено-помаранчевим хвилях з жовтими прожилками. З ледь відчутним грибним запахом і стійким запахом випраної ситцю, ще не зовсім стершиеся з пам`яті далекого дитинства і бабусиної скрині.
Мені хочеться знайти слова, щоб передати пейзаж, вивчивши його на погляд, на дотик, на запах. Не здається, чортихатися. І це називається піднесений настрій!
Ми йдемо далі, але як і раніше радіємо, як діти. Тільки тут і можна пройтися з дурним виразом на обличчі. У місті відразу б ткнули пальцем.
Навіть не віриться, що в якихось ста двадцяти кілометрах проспекти, парки, вулиці залиті сизої гаром тремтять в лихоманці бою автомобілів і емоцій водіїв ...
- Ні, ти подивися, а колоду то наше зовсім трухляве.
Тут же не змовляючись, починаємо говорити з цвинтарної інтонацією в голосі.
- І струмок висох, а в озері майже немає води, тільки калюжа в чаші залишилася.
-І деревця стоять понуро, випускають з рук і ронять листя, немов його оплакують.
-І птахів не чути ... і комарів повно- лізуть в очі, в рот, в вуха ...
Душно. Тяжко. Сумно. Нам різко захотілося випити.
- Що ти відчуваєш зараз?
- Нічого. Вирвав себе з суєти, а тут такий облом- прикро.
- А ти що скажеш?
- Відчуваю запах старості.
- Чий?
- Цього шматочка озера. Він постарів і став чужим.
- А ось раніше пам`ятаєш? Зоряне небо було так низько, що здавалося зірки можна помацати рукою. Багаття, вуха, жирні карасі, сальце з прошарком і горілочка. Струмочок біжить, дзюрчить, заколисує-ляпота ... А сазан в цей час брав на макуху як скажений? А пам`ятаєш, який у мене зійшов цар-озера, я навіть спінінг кинув йому в слід? А потім півроку мені снилося, як я з ним боровся і все-таки витягнув. А дикого кабана, який, вночі пройшов по нашим вудок і як ми тоді з тобою мало не обісцялись від страху, а вранці сміялися як кретини. А лисеняти пам`ятаєш? Пам`ятаєш, як він твої тапочки погриз, адже вони так пахли пролитої на них юшечкою?
І спати і їхати не хотілося ... Ех, були часи!
-А може, це ми старіємо?
-Пішли до машини? 
Ні, ми все-таки гідні сини комуністичної партії, тієї, що живе вже без належної жаги до життя. А що змінилося? Нічого, по суті. Все ті ж вода, земля, повітря. Невже час настільки змінює людей? Звідки береться це тупе зневіру, так скоро переходить в меланхолію за минулим?

Автор - Vittorio.